Статистичні статті, які оперують цифрами, порівнюючи українські показники станом на сьогодні з (обов’язково):
1. Росією,
2. Європою,
3. Україною-1991.

Для усіх статистик та порівнянь обов’язково діють дві тенденції:

- офіційна статистика говорить що показник Х погіршується, але експерти говорять, що насправді воно ще гірше, бо багато чого не реєструється.

- офіційна статистика говорить що показник Х покращується, але експерти говорять, що насправді воно значно гірше, бо вказує лише те, що реєструється.

Але особисто мені здається, що це якийсь журналістський штамп: подавати все в темних тонах та нагнітати проблеми – мабуть інакше такі матеріали ніхто не читатиме/дивитиметься. Так є в усьому світі, але в Україні, чомусь, з цього зробили (і схоже що спеціально) ключовий елемент політичної агитації: в Україні все «жесть як погано і ніякого покращення не буде взагалі ніколи навіть забудьте про якісь покращення все лише погіршуватиметься».

Звісно, коли приїжджаєш до України з Німеччини або з іншої розвиненої країни, то перші пару тижнів ходиш в стані культурного шоку перемішаного з екзистенціальною депресією. Але чи маємо ми наразі право взагалі порівнювати нас з «ними»? Захід давно на ходу, захід багато чого не переживав, що ми перенесли, захід взагалі розвивався в інших умовах, а ми тільки починаємо входити в геополітичний та геоекономічний простір, як окрема країна, окремий народ.

Тому треба просто подивитися навкруги і згадати як все було 20 років тому і як воно зараз. І без всяких статистик стане ясно, що ми повільно, але впевнено підіймаємося. І життя таки стає кращим, особливо для тих хто працює, а не сидить цілими днями в Обличчякнизі чи Скайпі.

В офісі кавоварка робить чергову смачну отруту від якої весь наступний день стукатиме серце і я засну хіба що ближче до другої ночі під лагідне мурчання кішки, що лежить у мене на грудях і переварює вечірнє яйце. Черговий епізод, чергового дня, чергового життя.

Але лагідне дзюрчання часу перебивають ранкові вітання «зі святом»! На пошту приходять патріотичні поеми про те, як я «заплачу своєю кров’ю за свободу рідної землі і жінок що на ній живуть, їх мам та дітей». Ближче до вечора збереться жіноча половина фірми та подарує нам кумедні подаруночки (хоча який це подарунок – колись за нього я «кров’ю своєю заплачу»). Цілком вірогідно вип’ємо шампанського і захрумаємо тортик.

І де тут про фондовий ринок та галузь інституційного інвестування, спитаєте ви. Та усюди. Це свято інерції, завдяки якій ми досі відмічаємо день нищівної поразки РККА від білогвардійців вечірнім шампанським з тортом, і завдяки якій, хоч трохи, але сунеться вперед фондовий ринок та галузь інвестиційного інвестування.

Тож зі святом вас колеги! Зі святом тієї могутньої сили, що рухається сама по собі і рухає все те, що давно вже мало зупинитися.

Здавалося б добре, що для людей, які не хочуть розвиватися і працювати, але таки хочуть їсти, пити та їздити в авто, суспільством надана така можливіть. Це, якнайменш, гуманно. Тільки чому таким людям надане право вирішувати як жити іншим залишається абсолютною загадкою.

Візьмемо, наприклад, НКЦПФР – орган, який задумувався і створювався для сприяння розвитку фондового ринку, а не для репресій, навіть не зважаючи на статус держструктури. Задумка була гарною: «сприяти та розвивати», але її втілення здійснювалося і досі продовжує здійснюватися за принципом «заборонити і не допустити». І здійснюється така задумка тими самими людьми, які не змогли знайти нормальну роботу в приватній компанії.

І ці люди сидять в своїх захаращених кабінетиках і самостверджуються тим, що видумують підстави, щоб щось «заборонити і не допустити». Вже забув коли востаннє Комісія давала добро хоча б на щось з першого або бодай з другого разу. Одна давня АТ досі не провела випуску акцій і не збирається цього робити – Комісія воює з ними, щоб зобов’язати провести випуск. Інша давня АТ, що також досі не провела випуску акцій, але дуже хоче це зробити – Комісія воює з ними щоб не допустити такий випуск. Компанія реорганізувалася рік тому, а скасувати випуск акцій забула – Комісія лягає кістьми, щоб не дай бог не допустити такого скасування.

Таке враження, що ідея існування Комісії полягає лише в тому, щоб попсувати людям кров. Як видно більше їм нічим зайнятися.

«Я самый непьющий из всех мужиков,
Во мне есть моральная сила.
И наша семья большинством голосов
Снабдив меня списком на восемь листов,
В столицу меня снарядила …»

Задолго после времен написания этой песни, автор блога из последних моральных сил грыз гранит украинского правоведения, надеясь в следующем применить полученные знания на практике и заработать кучу денег. Тогда-то все было просто: вот есть закон, вот есть правила, которые описаны в законе, делай так и будешь хорошим юристом.

Тогда, почему-то, никто не говорил, а самому догадаться было трудно, что кроме закона и описанных в нем правил есть люди, которые этот закон должны выполнять и есть отдельная категория людей, которые этот закон должны применять – государственные служащие.

После окончания института судьба у каждого сложилась по-разному. Кто ушел в частные структуры и начал косить лаве (сильно и не очень), а кто-то пошел в госслужащие. И почему так случилось, что в государственные служащие пошли (а точнее их устроили родственники) те люди, которые по тем или иным причинам не смогли устроиться в нормальную частную компанию, а до того вовсе не грызли гранит правоведения.

Но в то время, подвох был еще не такой очевидный. Он раскрылся во всей красе, когда по делам рабочим пришлось идти к государственным служащим. И тут вдруг оказалось, что понимание законов у них находится на самом примитивном уровне и самые простые вещи приходится долго и натужно объяснять. Но это было еще не самое страшное. Самым страшным было то, что даже самые простые вещи объяснить было невозможно, а значит и рабочий вопрос невозможно решить законным правильным путем. Ее можно решить только незаконным неправильным путем, потому что так сказал государственный служащий.

Некоторое время возникали соблазны бороться за правду и правовую грамотность, но впоследствии прошло. Юридическая работа свелась к трем простым действиям: позвонить в государственный орган, узнать как что-то можно сделать, сделать это. То, что оно будет неправильным и незаконным не должно вводить нас в заблуждение, ибо дело решено, а значит главная цель достигнута.

Так что плохо быть хорошим юристом, потому что ты пытаешься сделать все по закону и хорошо быть плохим юристом, потому что ты все делаешь так, чтобы дело было решено. Только в ушах звучат слова известного певца из уже известной нам песни:

«Не помню о фунты, о стерлингов слов,
Сраженный ужасной догадкой.
Зачем я тогда проливали свою кровь,
Зачем электронной тот список на восемь листов,
Зачем мне рубли за подкладкой?»

_____________________________________________

Прийти на работу, заварить себе ароматного кофе, подогреть круасанчикив и посмотреть через офисное окно на утренний Киев – разве это не вкуснотища? Разве не ради этого мы живем? А вот обломитесь: или работа или утренний кофе с печенюшками, ибо ничто так не убивает рабочий день, как утренний розслабон.

Да, многие дела не требуют решения прямо здесь и сейчас, их, конечно же, можно сделать завтра, а сегодня позволить себе немного поразслаблятися, посмотреть  в Интернете про успехи любимой команды или прочитать очередную заметку о буднях Тимошенко в Лукьяновском СИЗО. А вот уже завтра можно взяться за ту мутную хрень, которую совсем не хочется делать.

Но к сожалению работает оно совсем не так. Принцип простой: пока ты не сделал то что уже набросано, ты не возьмешься за последующие дела и так и будешь сидеть с уже надоевшими и закисшими делами.

Работа не волк, именно поэтому ее надо делать прямо здесь и прямо сейчас, а уже вечером осмотрев плоды своего труда позволить себе душистого капучино с пампушками.

_________________________________________